Перший час він навіть не лягав. Стояв на одному місці і невідривно дивився перед собою. Як ніби чекав, що з’явиться хтось знайомий. Хтось, кого він не бачив вже давно, але не переставав сподіватися. Люди клали йому їжу, залишали плед, приносили воду. Але він майже не реагував. Він не гавкав, не скавулів, не тремтів. Просто стояв і чекав.
З’явився він раптово. Ніхто не знав, звідки. Один день його не було — інший день він уже був. Сидів біля під’їзду, дивився на двері. На людей не зважав, на транспорт не реагував. Сидів і ніби охороняв те місце, де востаннє його торкалась знайома рука.
— Він, мабуть, просто загубився, — припустила жінка з сусіднього будинку.
— Такий би вже давно побіг десь у поле, а він сидить тут, мов прибитий, — відповів хтось інший.
— Може, він чекає когось?.. — задумливо додала ще одна сусідка.
Минали дні. Він не йшов. Не лягав посеред двору, не шукав затишного місця. Лише в одному кутку, де не дуло, він іноді ховався від дощу. Навіть тоді, коли злива лила стіною, він просто сидів, іноді підіймаючи одну лапу, але залишався на місці.
Люди почали його підгодовувати. Хтось приніс ковдру, хтось залишив миску з теплою кашею. Йому дали імена — Рижик, Бім, Тихон. Але він не відгукувався ні на яке. Він ніби знав інше ім’я. Справжнє.
— Він не вуличний, — казала літня жінка з другого поверху. — Він має господаря. Це видно по тому, як він поводиться. Він вихований, він терплячий. І він чекає. Дуже чекає.
Одного разу хлопчик років восьми підійшов до нього і сів поруч.
— Ти когось чекаєш? — спитав він.
Пес повільно повернув голову, подивився прямо в очі. Там не було ні страху, ні болю. Там була глибока, тиха туга. Така, яку не пояснити словами.
Сусіди почали радитись, що робити.
— Може, у притулок зателефонувати?
— А раптом його хтось шукає? Він такий спокійний…
— Минуло вже два тижні. А він навіть не рухається з місця…
Згодом усі звикли. Він став частиною двору. Йому приносили щось поїсти, з ним говорили. Але він усе одно був десь окремо. У своєму чеканні.
А потім одного вечора, коли на вулиці було вже майже порожньо, він раптом підняв голову. Його вуха насторожились. Він зробив крок. Потім ще один. І раптово побіг.
На розі вулиці стояв чоловік у сірому пальті.
Пес зупинився. Подивився. Потім обережно сів.
— Це не може бути… — прошепотів чоловік, зробивши крок уперед.
— Тарик?.. Це ти?
Пес повільно встав. Підійшов. Ткнувся лобом у простягнуту долоню.
Він не стрибав. Не скавулів. Лише дихав. Глибоко. Мовчки. І точно.
Жінка з під’їзду побачила це.
— Ви його знаєте?
— Так… Він наш. Він втік під час переїзду. Злякався шуму і вислизнув з повідка. Я шукав його скрізь… Ми вже не сподівалися…
Пес не ворушився. Він стояв. І здається, саме в цю мить, коли обійняв господаря, з його очей впала сльоза. Не від болю — від полегшення.
Сьогодні Тарик знову вдома. Він не граєсь гучно, не гавкає без приводу. Але щовечора він сідає біля вікна і чекає, поки господар повернеться з роботи. А потім кладе голову на його коліна.
Бо Тарик ніколи не загубився.
Він просто залишився там, де востаннє його любили.
І дочекався.
